Вранці 24 лютого 2022 року викладачка Вінницького національного технічного університету Світлана Бевз разом зі своїм чоловіком Сергієм Бурбелом уже стояли в черзі до військкомату. Їх обох зарахували до 9-го батальйону 59-ї мотопіхотної бригади ЗСУ імені Якова Гандзюка. Понад півтора року подружжя служить у підрозділі аеророзвідки.
А сестра-близнючка військовослужбовиці, Вікторія Войтко, яка викладає у цьому ж виші, — волонтерить. Разом із 75-річним батьком вони організували понад 46 поїздок на фронт.
“У 2014 році, коли росіяни окупували український Крим і взялися “визволяти” Луганську та Донецьку області, ми із чоловіком Сергієм вирішили боронити країну. Хоча військової практики не мали, обоє працювали викладачами у “політесі”, провадили наукову діяльність, — розповідає 50-річна військовослужбовиця Світлана Бевз. — Пройшли пришвидшений курс підготовки та у складі зенітного розрахунку стали до лав штурмового підрозділу 27-ї Вінницької сотні майданівців у батальйоні “Айдар”. Брали участь у запеклих боях зі звільнення села Хрящувате, це за 200 метрів від Луганська. Далі була оборона Луганського аеропорту, захист міста Лутугине, Щастя... Пригадую, як під час одного з боїв нам потрібно було вивезти зенітку, але “Урал”, який перевозив її, вразив ворожий снаряд. Тож побратими виїхали з бази нам на підмогу. І виходили ми із ворожого оточення разом із зеніткою. Нас тоді польовими шляхами провів місцевий житель з Лутугиного. Побратими вже й не сподівалися побачити нас живими”.
Після демобілізації подружжя далі викладало у вінницькому університеті. А ще — заснувало Центр волонтерської допомоги імені Олександри Бурбело (донька подружжя, яка померла у 15-річному віці від тяжкої хвороби. — Авт.), що опікується воїнами, які захищають східні рубежі України.
Дізнавшись про широкомасштабне вторгнення, Світлана та Сергій за кілька годин уже були у військкоматі. Відтоді вони на передовій.
“Коли Світлана їхала на фронт, то залишила нам з батьком вівчарку Баді (її подружжя прихистило на фронті), ключі від центру і контакти волонтерів, які з 2014 року постійно допомагали ЗСУ, — розказує Вікторія Войтко, сестра-близнючка військовослужбовиці. — Спочатку в телефонному режимі вона давала нам завдання, пояснювала, як усе правильно організувати. Так, спершу було важко, але ми впорались і здійснили більше 46 поїздок на Схід. Возимо продукти, теплі речі, медикаменти. Одне слово, все, чого потребують наші воїни”. Викладацьку справу Вікторія не покинула, і нині готує студентів до міжнародних олімпіад. Та тепер, додає жінка, максимально зосереджена на волонтерстві.
“Стараюся за кожної можливості їздити на фронт, щоб побачити Світлану. Ми — близнючки, між нами дуже сильний зв’язок, я “відчуваю” її на відстані. Щоранку чекаю від сестри повідомлення, що в них із чоловіком усе добре”, — каже Вікторія Войтко.
