Він з тих акторів, яких люблять режисери. Тому багато знімається у кіно та серіалах. Причому не тільки в українських, а й закордонних. У Німеччині, Англії, Польщі... Не менш активно Сергій Калантай працює у театрі Франка. Тож не дивно, що цими днями він став народним артистом України.
— Не буду лукавити чи кривити душею: я мріяв про це звання, — каже “Експресу” киянин. — Як мовиться, поганий той солдат, який не мріє стати генералом. (Усміхається). Знаєте, у шістдесят років хочеться, щоб твоя праця була відзначена не лише любов’ю глядачів, але й державою. Тим більше, що колеги й друзі мого віку вже давно народні артисти... Несподіванка ж була в тому, що указ вийшов саме тепер. Я справді не очікував. Тому це привід ще раз згадати фразу: будьте обережні зі своїми мріями, вони мають здатність збуватися.
— Коли я вам телефонував, ви були на репетиції. Якщо не секрет, що готуєте?
— Післязавтра прем’єра вистави “Прометей закутий”. Це — антична п’єса, але ми робимо сучасну інтерпретацію. Я граю роль Зевса, щоправда, не зовсім звичайного... Вистава, яку ставить литовський режисер Йокубас Бразіс, дуже неординарна та відверта. Без шаблонів і табу (що можна, а що не можна), без чванливості й святенництва, що часто присутні в наших постановках чи в нашому суспільстві. Не впевнений, що вона всім “зайде”... Втім — побачимо.
— Повітряні тривоги втручались у творчий процес? У Києві вони тепер дуже часто...
— Ну аякже! Можете собі уявити: сьогодні в нас репетиція о восьмій вечора. І треба встигнути за дві-три години, бо о дванадцятій — комендантська година. Крім того, якщо лунає “сирена”, маємо йти в укриття. Так само — під час вистави. Звичайно, це все неабияк заважає творчому процесу... Зрештою, і потім, удома, неможливо нормально відновитися та набратися за ніч сил. Москаль нищить нас не тільки зовні, а й усередині.
— Свого часу ви багато знімались з російськими акторами. Який у вас залишився післясмак?
— Дуже поганий. Направду. Тоді я не усвідомлював, хто такі справжні росіяни й наскільки вони жорстокі. Тільки з початком війни в 2014 році й тим більше після повномасштабного вторгнення у 2022-му зрозумів, що це — вороги. Всі, всі, всі! До речі, з тих колег, з якими я знімався у кіно, лише одна актриса мені написала, але потім я зрозумів, що й вона лягла під владу. Для них головний принцип: гроші не пахнуть.
Сьогодні відчуваю сором перед самим собою, що товаришував з такими людьми, запрошував їх до себе додому, пив іноді чарку, допомагав. Не знаю, як я не розпізнав вовка в овечій шкурі. Той дуже неприємний післясмакзалишиться зі мною на довгі роки, якщо не назавжди. Однозначно. Застерігатиму й своїх студентів... Це наша велика біда — маємо такого сусіда, який настільки підступно вдарив у спину.
— Не так давно вам виповнилось 60 років. Уже звикли до цієї цифри?
— До цього важко звикнути й прийняти також складно. Хоча кожного ранку прокидаєшся з хрустом кісток чи суглобів. (Усміхається). Уже немає того хвату, з яким тримав колись штангу або поперечину, та й рукостискання вже не настільки сильне, як колись. Це, знаєте, відчувається. Проте все одно не віриться, що роки біжать. Ти далі тиснеш, ти далі хапаєшся, ти далі кудись поспішаєш. (Усміхається).
— Знаю, що ви — двічі дідусь. Як часто бачитеся з онуками?
— Моя донька живе в Лондоні, а син з дітьми — у Мюнхені. Лесику — рік і чотири місяці, а Софійці, вона доросліша, п’ять з половиною. Щоразу, коли їду до них, серед подарунків беру на прохання невістки книжечки або ігри українською. Бо хоч удома вони спілкуються рідною мовою, але поза ним — німецькою... Як часто бачу онуків? Ну, якщо вдається раз на пів року поїхати на тиждень — це дуже добре. Або взимку, на свята, або влітку, коли в театрі відпустка.
— На вашому рахунку — три шлюби. Яких помилок двох попередніх візитів до РАЦСУ ви намагаєтеся уникнути в нинішніх стосунках?
— У мене велика різниця у віці з дружиною — сімнадцять років. І я ставлюсь до всього, що вона робить, трошки з іронією. Не тому, що не поважаю, навпаки — вважаю її подарунком небес... Без Наталки я не був би тим, ким є нині. Це не бравурні слова. Дійсно. Її увага, поради, спокій, сніданки, вечері, розмови — вони надихають на те, аби щось робити в цьому житті, й робити правильно.
Тому, молоді люди, послухайте пораду старого діда: у стосунках треба думати передусім розумом, а не чимось іншим. Пристрасть — це хибний шлях. Завжди слід бути, як кажуть німці, куль, тобто спокійним. Приймати рішення на холодну голову, а не керуватись емоціями. І ще одне: у випадку невдачі життя не закінчується. За одними зачиненими дверима відчиняться інші. Тож ніколи не бійтеся помилятися!