Разом з історикинею відтворюємо реалії освіти на території України понад 100 років тому.
— Коли школи стали обов’язковими на території України?
— У Галичині, яка після поділу Речі Посполитої відійшла до Австрійської імперії, діяли парафіяльні школи, в яких вчителювали дяки, — каже молодша наукова співробітниця відділу новітньої історії Інституту українознавства НАН України Анна Вараниця. — Проте здебільшого це була формальність, бо шкільного обов’язку як такого не було. Щойно 14 травня 1869 року видали державний шкільний закон, яким запроваджено єдиний тип початкових навчальних закладів — народні школи.
А на територіях, що перебували у складі Російської імперії, у ті часи школи були лише для еліт.
— Хто і скільки мав вчитись у народних школах?
— Усі діти віком від 6 до 14 років. Освіта стала обов’язковою, і якщо батьки не пускали дитину до школи, могли навіть сплатити чималий штраф — його розмір відповідав вартості двох корів. Народна школа мала всього чотири класи, навчалися у них шість років — у першому та четвертому класах по одному року, у другому і третьому — по два. Для організації шкіл була створена Крайова шкільна рада. До слова, чи не найбільші проблеми вона мала із набором учителів, оскільки дяки та священники вчителювати не могли через секуляризацію освіти (звільнення від релігійного впливу. — Авт.).
Чи не найбільші проблеми були з набором учителів.
— То хто ж таки міг стати вчителем?
— Кожен громадянин, незалежно від віросповідання, національності, соціальної належності та статі, який закінчив учительську семінарію. Випускник мав знати катехизм, володіти українською, польською, німецькою граматикою, знати літературу, бути добрим декламатором, розв’язувати рівняння другого ступеня з двома невідомими, знати основи ботаніки, зоології, історії, географії, права, вміти малювати, співати, каліграфічно писати.
— Яких дисциплін навчали дітей?
— Читання, рахунку, натуральної історії (природознавство), рисунку, релігії тощо.
— Як оцінювали успішність школярів?
— Оцінки зазначали словами. П’ятірка — це “целюйонцо”, далі було “добре”, “задовільно”, “понижче очікувань” та “незадовільно”. До речі, з народних шкіл нікого не виганяли, бо туди не дуже охоче йшли.
— Чому?
— Люди вважали, що це “панські вибрики”. Мовляв, нащо синові до школи ходити, коли треба пасти корову? В архівах зафіксовано драматичний випадок, що стався у 80-ті роки XIX століття. У селі Жаб’є, що біля Косова на Прикарпатті, місцеві люди підпалили будинок школи з учителем — аби дітям не довелось туди ходити (на щастя, педагог вижив).
— А чи карали учнів за неуспішність?
— Били нещадно. І лінійкою по руках — то був ще “лайт”-варіант. У спогадах педагог Теофіл Грушкевич, згадуючи свої шкільні роки, писав, що, коли вчитель бив його однокласника, “кров зі спини бризкала на лице”.
— Яким був навчальний графік?
— Вчились шість днів на тиждень включно із суботою, влітку були канікули. День у школі розпочинався переважно о 7.45 і тривав щонайменше шість годин. Уроки були по годині, перерва — лише одна.
— Чи забезпечувала школа дітей підручниками?
— Дбати про це мала Крайова шкільна рада. Але на практиці підручників бракувало, тому батькам нерідко доводилося їх купувати. До слова, основними підручниками в народній школі були читанки і букварі.
— А чи була в тогочасних школах корупція?
— Так. Батьки часто носили хабарі за оцінки дітей — хто городину, хто птицю, хто гроші.
— Куди далі йшли випускники народних шкіл?
— Вони мали три варіанти, які, проте, не були обов’язковими, — школа виділова (давала повну середню освіту), реальна (з математичним ухилом) та гімназія (з філологічним ухилом). Щоб потрапити у будь-яку з цих шкіл, треба було скласти іспит. А по їх закінченню випускник міг претендувати на вступ до університету.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про правила зберігання і захисту врожаю, яких дотримувалися наші предки